Право на доступ до суду

Орієнтуємося на Страсбург

Складові права на доступ до суду в прецедентах ЄСПЛ

№35 (1333) 16.09—22.09.2017

Віктор ЯЦИНА, суддя судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Харківської області

У місцевих судах Харківщини, з Чугуївським міським включно, активно застосовують практику ЄСПЛ, зокрема щодо реалізації права на доступ до суду.

Аналіз використання практики Європейського суду з прав людини та дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод судами Харківщини виявив деякі вади в правозастосуванні. Розглянемо на прикладах, як слід керуватися рішеннями ЄСПЛ, аби уникнути помилок. Зокрема, в частині забезпечення права на доступ до суду.

Легітимні обмеження

Серед принципів, яких повинен додержуватися суддя, здійснюючи правосуддя, у ст.129 Конституції зазначено верховенство права. Його зміст розкривається в практиці Євросуду. Наприклад, виокремлюються такі його складові, як право на справедливий суд, неупередженість, гарантований доступ до суду, правова визначеність, зясовуються можливість обмеження прав у демократичному суспільстві та здійснення цього виключно відповідно до закону, а також обов’язки держави в дотриманні конвенційних гарантій.

Так, у справі «ТОВ «Базальт-Імпекс» проти України» було встановлено порушення положень §1 ст.6 конвенції внаслідок перевищення національним судом процесуальних повноважень. У рішенні від 1.12.2011 ЄСПЛ зауважив, що, всупереч ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Верховний Суд України проігнорував висновки, викладені в рішенні від 20.07.2006 в аналогічній за обставинами справі «Сокуренко і Стригун проти України», яке вже було перекладено українською мовою й надруковано в офіційному виданні.

За наявними даними, торік в Апеляційному суді Харківської області з посиланням на страсбурзьку практику ухвалено 108 рішень, а судами першої інстанції — 184. Найпоширенішими за згадуваннями були висновки ЄСПЛ стосовно:

• доступу до суду, виконавчого провадження;

• захисту права власності, земельних спорів, договорів;

Згідно із зазначеною практикою право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням. Проте вони мають бути пропорційними, щоб законна мета застосованого обмеження не зводила нанівець зміст права. До таких обмежень відносять:

• необхідність сплачувати судовий збір за подання заяви чи скарги (рішення у справах «Kreuz v. Poland», «Tolstoy-Miloslavsky v. United Kingdom»);

• сплив строку позовної давності (рішення від 22.10.96 у справі «Stabbings and оthers v. United Kingdom»);

• вимогу мати юридичного представника (рішення від 19.10.2012 у справі «R.P. and others v. United Kingdom);

• обмеження для неповнолітніх та осіб, які страждають на психічні розлади тощо.

Сплата судового збору

Відповідно до роз’яснень, які містяться в пп.1, 29, 32 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 №10 (із подальшими змінами), конвенція, Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя №R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14.05.81, та практика ЄСПЛ не визнають необхідності оплати судових витрат як обмеження права на доступ до суду. При цьому має забезпечуватися належний баланс між інтересами держави в стягненні збору, з одного боку, та позивача в можливості звернення до суду з другого.

Євросуд неодноразово наголошував, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин справи, включаючи спроможність заявника їх сплатити та стадію розгляду, є важливим чинником при визначенні того, чи скористалася особа своїм правом на доступ до суду та чи отримала право на розгляд судом (див. п.63 і далі рішення від 13.07.95 у справі «Tolstoy-Miloslavsky v. the United Kingdom»).

Так, розглядаючи клопотання про звільнення від сплати судового збору або його відстрочення, що ґрунтувалося на незадовільному майновому стані та перебуванні позивача в Харківському СІЗО (справа №639/10017/15-ц), Жовтневий районний суд м.Харкова відмовив у його задоволенні. Як зазначено в ухвалі від 27.09.2016, позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що його майновий стан перешкоджає сплаті збору в установленому законодавством порядку й розмірі.

Крім того, згідно з ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 18.04.2016 позивач на підставі ст.2 закону «Про амністію» звільнений від подальшого відбування покарання. Із зали суду негайно вибув за своєю адресою, тож має можливість вільно користуватися власними коштами.

При цьому суд також послався на рішення ЄСПЛ від 19.06.2001 у справі «Kreuz v. Poland», в якому, зокрема, зазначено: сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має передбачати законну мету. Відповідно, позовна заява була залишена без руху, оскільки до неї не додано документа, що підтверджує сплату судового збору (0,4 розміру мінімальної заробітної плати, або 551,20 грн.).

У цьому випадку суд правильно запропонував надати докази на підтвердження доводів клопотання про звільнення від сплати збору. Проте незрозуміло, чи вимагалися від позивача докази на підтвердження рівня його доходів. У контексті справедливого балансу публічних і приватних інтересів, забезпечення пропорційності обмежень доступу до суду необхідно з’ясовувати рівень доходів позивача, порівняти його з розміром установленого законом судового збору й визначити, чи можливе вирішення цього питання без покладення на заявника надмірного процесуального тягаря.

Припинення зловживання правом

Право на доступ до суду також означає позитивний обов’язок держави, у тому числі суду, забезпечити ефективний розгляд справи. Наслідком такого обов’язку є надання сторонам можливості доступу до правової допомоги, активна роль у контексті положень ч.4 ст.10 ЦПК також покладається на суд для реалізації сторонами права мати рівні можливості надавати докази на підтвердження своїх позицій, в організації розгляду справи впродовж розумного строку, припинення зловживання правом з боку сторін.

Розумність строку повинна визначатися з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. серед багатьох інших джерел п.43 рішення ЄСПЛ від 27.06.2000 у справі «Frydlender v. France»).

Позитивним прикладом можна вважати рішення Київського районного суду м.Харкова від 16.06.2016 (справа №2018/19797/2012). У 2004 р. особа звернулася з позовом про визнання права власності та витребування майна з незаконного володіння. Рішення неодноразово скасовувалися в касаційному порядку. У 2013—2014 рр. через систематичну неявку позивача та його представників 5 разів постановлялися ухвали про залишення позову без розгляду на підставі п.3 ч.1 ст.207 ЦПК. Проте всі вони скасовувалися апеляційним судом, і справа направлялася для продовження розгляду.

Востаннє за наявності зворотних розписок про вручення повісток суд розглянув справу на підставі наявних доказів. Поведінку позивача було розглянуто з позиції необхідності дотримання балансу між конвенційними вимогами щодо доступу до суду й забезпеченням розгляду справи впродовж розумного строку. Систематичну неявку в судові засідання позивача та його представників було розцінено як зловживання процесуальним правом.

Обґрунтовуючи висновки про обов’язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, суд також послався на рішення ЄСПЛ від 7.07.89 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain». У ньому зазначено, що заявник зобов’язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов’язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Оскільки відповідач також зацікавлений у вирішенні спору по суті, а позивач неодноразово заперечував проти припинення провадження, суд вирішив спір на підставі наданих сторонами доказів і відмовив у задоволенні позову за його недоведеності.

Дотримання розумних строків

Суди також можуть застосовувати вимоги §1 ст.6 конвенції, вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності відповідача в ситуації, коли місцем його постійної реєстрації значиться територія, щодо якої тимчасово втрачено державний суверенітет. Зокрема, у заочному рішенні від 12.01.2016 у справі за позовом чугуївського міжрайонного прокурора Харківської області в інтересах держави в особі ДП «Чугуєво-Бабчанське лісове господарство», сільської ради Печенізького району Харківської області про стягнення заборгованості зі сплати за користування лісовими ресурсами, розірвання договору суд таким чином використав практику ЄСПЛ.

Особливістю справи було те, що в договорі довгострокового тимчасового користування лісовою ділянкою від 22.07.2008, на підставі якого був заявлений позов, зазначено місце проживання відповідачки на території, де триває антитерористична операція. Через це Управління Державної міграційної служби в Луганській області позбавлене можливості перевірити та надати відомості щодо її поточного місця проживання.

Задля дотримання прав відповідачки як можливого вимушеного переселенця та забезпечення її процесуальних прав суд ужив усіх можливих заходів щодо встановлення її місця проживання або перебування. На всі ймовірні адреси місця перебування відповідачки були направлені повістки. Крім того, на офіційному веб-сайтіПеченізького райсуду в розділі «Інформація для громадян, що мешкають у зоні АТО» було розміщено копії позовної заяви, доданих до неї документів, ухвали про відкриття провадження у справі та всіх судових повісток.

Згідно зі зворотними поштовими повідомленнями, які повернуті до суду через закінчення строку зберігання, відповідачка не одержала жодного з відправлень. На підставі ч.9 ст.74 ЦПК через обґрунтовані сумніви щодо місця перебування відповідачки було розміщено оголошення в пресі про її виклик до суду. У зв’язку із цим вона вважалася належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи.

Суд урахував, зокрема, й вимоги, сформульовані в рішеннях ЄСПЛ від 6.09.2007 у справах «Цихановський проти України» та від 18.10.2007 «Коновалов проти України». У них відзначено: на національні суди покладено обов’язок створення умов для того, щоб провадження було швидким та ефективним. Наприклад, суд має вирішувати, чи відкладати засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якихось заходів щодо сторін, чия поведінка спричиняє невиправдані затримки з розглядом справи.

Попри всі старання суду, відповідачка в судове засіданні не з’явилася, будь-яких заперечень і документів не надала. Тож суд за згодою позивача розглянув справу за наявними в ній доказами в заочному порядку.

Зазвичай Страсбург вимагає від держави доказів поінформованості заявника про існування судового провадження. Відповідно до §1 ст.6 конвенції це є необхідною умовою для виконання людиною свого обов’язку ефективно використовувати процесуальні права, а для суду — забезпечувати рівний доступ до правосуддя всім сторонам спору. З огляду на втрату суверенітету держави на тимчасово непідконтрольних їй територіях застосовані судом у даному випадку заходи повідомлення слід визнати вимушеними та єдино можливими в цій ситуації.

Розстрочка виконання рішення

При розгляді заяв боржників про розстрочку чи відстрочку виконання рішень суди першої інстанції посилалися на практику застосування §1 ст.6 конвенції в поєднанні зі ст.1 Першого протоколу до неї. Адже практика ЄСПЛ до розумного строку розгляду включає й час виконання рішення, а також вимагає дотримання справедливого балансу між законним, на підставі ст.373 ЦПК, втручанням у право стягувача, з одного боку, та приватним інтересом боржника, який він захищає шляхом звернення з такою заявою, з другого. При цьому слід ураховувати, що конвенційні гарантії не захищають юридичних осіб публічного права (див. із цього приводу п.26 рішення від 22.11.2007 у справі «Україна-Тюмень проти України»).

Так, Ленінський районний суд м.Харкова в ухвалі від 29.11.2016 відмовив у задоволенні заяви про розстрочення виконання рішення Апеляційного суду Харківської області від 1.03.2016 про стягнення збитків у розмірі 89170,05 грн. та судового збору в розмірі 1759, 40 грн. шляхом утримання щомісяця 50% усіх видів доходів до повного виконання цього рішення (справа №642/7379/15ц).

Наголошено, що відповідно до ст.70 закону «Про виконавче провадження» в чинній редакції розмір відрахувань із пенсії для погашення боргу не може перевищувати 20%. Водночас скрутне матеріальне становище, наявність хронічних захворювань не є законними підставами для розстрочення виконання рішення та збільшення відсотка відрахувань порівняно з розміром, передбаченим законом, про що просив заявник.

Посилання останнього на відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення, суд відхилив. Адже в ст.373 ЦПК йдеться про іншу підставу для розстрочення — відсутність присудженого майна в натурі. Крім того, до моменту розгляду заявник не вніс жодної суми на погашення боргу.

На обґрунтування своїх висновків, суд послався на рішення ЄСПЛ від 29.06.2004 у справі «Войтенко проти України» (п.39). У ньому наголошено, що «ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення було виконане без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Immobiliare Saffi v. Italy», п.66).

У п.49 цього ж рішення Суд учергове наголосив, що втручання, яким можна вважати відстрочення виконання рішення, особливо в контексті ч.2 ст.1 Першого протоколу до конвенції, має забезпечити «справедливу рівновагу» між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту основних прав людини. Має бути розумне співвідношення між засобами, що використовуються, і поставленою метою.

Крім того, вказана конвенційна практика також застосовується районними судами області при розгляді скарг на дії, бездіяльність державного виконавця. Так, в ухвалі Ленінського районного суду м.Харкова від 11.01.2016 у справі №4с/642/1/16 за скаргою стягувача на бездіяльність державного виконавця суд обґрунтував свої висновки про необхідність її задоволення таким чином.

Як свідчать матеріали виконавчого провадження, крім двох викликів боржника до держвиконавця, останній не вчинив жодних дій для виконання судового рішення. Як наслідок, на порушення ч.2 ст.30 закону «Про виконавче провадження», воно не виконується майже рік. Тож із посиланням на п.39 рішення ЄСПЛ від 29.06.2004 суд дійшов висновку про відсутність законних підстав для невиправданої затримки виконання рішення.

Відсутність бюджетного фінансування

При розгляді справ, у яких боржником є державний орган, що довгий час не виконує рішення суду, посилаючись на відсутність бюджетного фінансування, слід звернути увагу на рішення ЄСПЛ від 18.10.2005 у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України». У ньому було встановлено тривалу, понад 2 роки, затримку виконання рішення про відшкодування шкоди державним органом влади. Затримка виникла внаслідок відсутності асигнування й невиконання обов’язку щодо виправлення цієї ситуації з боку держави.

ЄСПЛ дійшов висновку, що така поведінка не виправдовує державний орган і становить порушення зобов’язань за §1 ст.6 конвенції та ст.1 Першого протоколу до неї. Адже відбулося втручання в право стягувачів на мирне володіння своїм майном (у цьому випадку — у вигляді законного очікування на отримання присуджених коштів).

Актуальними для цілей посилання були також рішення ЄСПЛ у справах «Жовнер проти України», «Фуклєв проти України», «Бурдов проти Росії».

Суддівський імунітет

У контексті дотримання права на доступ до суду виникають і питання наявності суддівського імунітету від позовів колишніх учасників процесу про відшкодування шкоди, завданої ухвалення відповідних рішень.

Так, у провадженні Печенізького райсуду у 2016 р. перебувала справа за позовом фізичних осіб до Чугуївського міського суду, Державної казначейської служби про встановлення факту порушення права на справедливий суд та відшкодування моральної шкоди (№636/5534/15-ц). Позивачі просили встановити (визнати) факт порушення судом їхнього права, передбаченого ст.6 конвенції, при розгляді цивільної справи, а також стягнути з Чугуївського міськсуду по 200000 грн. кожному з метою покриття завданої моральної шкоди.

На обґрунтування своїх вимог зазначали, що в листопаді 2013 р. вони звернулися з позовом до Шевченківського районного суду Харківської області, ДКС про відшкодування моральної шкоди. Його розглянув Чугуївський міськсуд (справа №636/5302/13-ц). Ухвалою від 3.12.2013 позов було повернуто як неподаний, а ухвалою від 13.06.2014 — залишено без розгляду. Обидві ухвали скасовані апеляційним судом як такі, що порушують норми процесуального права.

Позивачі двічі заявляли відвід суддям міськсуду, обидві заяви були задоволені. Лише 28.02.2015 справу було розглянуто по суті, у позові — відмовлено. Проте 28.10.2015 апеляційний суд зазначене рішення скасував у зв’язку з тим, що позовні вимоги фактично не були розглянуті, а суд дав оцінку не тим обставинам, на які посилалися позивачі.

Крім того, позивачі стверджували, що визначення складу суду відбулося з порушенням вимог ст.11 1 ЦПК. Наведені обставини вони вважали такими, що призвели до порушення їхнього права на доступ до правосуддя та на справедливий суд унаслідок порушення розумного строку розгляду.

Ухвалою Печенізького райсуду від 28.03.2016 провадження було закрито відповідно до п.1 ч.1 ст.205 ЦПК, оскільки позов не підлягав розгляду в порядку цивільного судочинства. Чинні закони не передбачають судового розгляду вимог про відшкодування шкоди, завданої в результаті процесуальних дій судді, за відсутності в його діях правопорушення.

Аналогічний позов фізичної особи до Шевченківського райсуду Харківської області, ДКС про відшкодування моральної шкоди (справа №637/228/15-ц) Чугуївський міськсуд розглянув по суті та своїм рішенням від 11.05.2016 відмовив у його задоволенні за недоведеністю.

Для обґрунтування висновку послався, серед іншого, на п.145 рішення ЄСПЛ від 15.11.96 у справі «Chahal v. the United Kingdom». У ньому зазначено, що ст.13 конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що захищаються конвенцією, незалежно від того, яким чином вони викладені в правовій системі тієї чи іншої країни. Далі суд указав, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Однак не було взято до уваги, що ст.13 конвенції в зазначеному рішенні ЄСПЛ аналізувалась у контексті дотримання державою положень стст.3 і 5, а не ст.6. З приводу співвідношення стст.13 і 6 конвенції слід звернути увагу на рішення ЄСПЛ від 21.02.75 у справі «Golder v. The United Kingdom».

Слід було досліджувати питання щодо забезпечення права особи на доступ до суду. В інтересах забезпечення дотримання іншого елемента права особи на справедливий суд — процесуальної незалежності судді при розгляді справ — у ч.5 ст.1176 Цивільного кодексу визначено інший порядок відшкодування шкоди, яка завдана особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі. Вона відшкодовується державою в повному обсязі лише в разі встановлення в діях судді (суддів) складу злочину за обвинувальним вироком, що набрав законної сили.

Так, у рішенні від 5.02.2015 у справі «Сергій Зубарев проти Росії», що стосувалася імунітету суддів проти дифамаційного позову адвоката, обґрунтованого завданням шкоди від поширених в окремій ухвалі відомостей стосовно його непрофесійної поведінки як представника сторони в процесі, ЄСПЛ не виявив порушення §1 ст.6 конвенції. При цьому Євросуд дослідив відповідне законодавство РФ і дійшов висновку, що передбачені законом обмеження права на доступ до суду спрямовані на забезпечення незалежності суддів. З урахуванням можливості подати позов про відшкодування шкоди, якщо судові акти були постановлені навмисно або з корупційною метою, наявна вина судді, встановлена вироком суду, який набрав законної сили, це є пропорційним утручанням у право на доступ до суду й не порушує справедливого балансу між публічним і приватним інтересом.

Право на справедливий суд: практика Європейського суду з прав людини щодо України

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов’язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред’являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій — воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини (далі – Суд), яку він викладає у своїх рішеннях.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення».

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Так, у справі „Трегубенко проти України» заявник скаржився, що остаточне і обов’язкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також що судове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявник скаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення його цивільних прав.

Слід зазначити, що на час розгляду цієї справи глава 42 Цивільного процесуального кодексу України передбачала можливість перегляду остаточних і обов’язкових рішень суду в порядку нагляду.

Розглянувши обставини цієї справи, Суд зауважив, що, дозволяючи внесення протесту згідно з цим правилом, Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов’язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконано.

У своїй практиці Суд дотримується тієї думки, що це питання має розглядатися з урахуванням принципу юридичної визначеності, а не просто як втручання з боку виконавчої влади. Тому у вказаній справі Суд дійшов висновку, що, застосовувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення, винесеного на користь заявника, Пленум Верховного Суду України порушив принцип юридичної визначеності та право заявника на доступ до суду, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції.

Аналогічного висновку щодо скасування остаточного судового рішення, Суд дійшов у справах „Науменко проти України», „Полтораченко проти України» та „Тімотієвич проти України». Суд визнав, що у згаданих справах, в яких мали місце скасування рішень, які набули статусу остаточних та мали обов’язковий характер, було порушено статтю 6 § 1 Конвенції.

Як свідчить практика звернень громадян зі скаргами до Європейського суду, поняття „справедливий суд» може тлумачитись досить неоднозначно. Як правило особи, які не досягли у судовому провадженні бажаного результату, не завжди можуть уточнити, у чому конкретно полягала неповага з боку національних судів до їх права на справедливий суд. У багатьох випадках скарга на несправедливий судовий розгляд полягає у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно фактів та права.

У зв’язку з цим слід нагадати позицію Суду, який зазначив, що згідно зі ст. 19 Конвенції, його функції полягають у забезпеченні Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї. Зокрема, питання помилок щодо фактів та права, які начебто були припущені національним судом, не належить до компетенції Суду доти, доки такі помилки не порушують прав та свобод, що захищаються Конвенцією (див. Garcia Ruiz v. Spain). Більше того, тоді як ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий суд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів чи способу їх оцінки. Це питання регулюється, головним чином, національними законодавством та судами. Суд нагадує, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов’язує суди аргументувати прийняті ними рішення, це не можна розуміти як вимогу надавати вичерпну відповідь на кожне питання, підняте стороною під час судового розгляду справи.

Так, у справі „Мельничук проти України» заявник скаржився на несправедливе рішення національних судів у його справі, посилаючись на національне законодавство. Суд, розглянувши матеріали, надані заявником, вирішив, що заявник не надав доказів щодо скарги про порушення у цій справі процесуальних гарантій, передбачених ст. 6 Конвенції і вирішив, що заява є очевидно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пп. 3 та 4 ст. 35 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі „Мельничук проти України»).

Наступною гарантією, що закріплена п. 1 статті 6 Конвенції є незалежність та безсторонність судової влади. Слід зазначити, що Європейським судом у багатьох справах було визначено принципи, за якими суд можна визначити як безсторонній.

Зокрема, у справі „Pullar v. United Kingdom» Суд вказав, що судова практика передбачає два критерії для встановлення безсторонності суду в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції. По-перше, потрібно встановити, що суд був суб`єктивно безсторонній, тобто жоден із його членів відкрито не проявляв упередженість та особисту зацікавленість. Особиста безсторонність презюмується доти, доки не буде доведено інше. По-друге, суд повинен бути об`єктивно безсторонній, тобто передбачається існування достатніх гарантій, щоб виключити будь-які сумніви щодо цього».

Що стосується практики Суду у питаннях незалежності судової влади України, то вони були розглянуті Судом у справі «Совтрансавто-Холдинг проти України». Рішення у цій справі створило прецедент, який має значний вплив на подальшу практику як українського судочинства, так і самого Європейського суду.

У цій справі заявник наполягав на тому, що незаконне збільшення частки капіталу в акціонерному товаристві мало наслідком втрату заявником контролю за діяльністю підприємства та його майном.

Заявник наголошував на тому, що його справа не була розглянута справедливо та протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом. Він також скаржився на відсутність відкритого слухання при розгляді його справи.

У своєму рішенні Європейський суд проаналізував діяльність господарських судів України, у тому числі і Вищого господарського суду України, під час розгляду справи, у якій стороною виступало російське підприємство «Совтрансавто – Холдінг», і констатував, що суди допустили порушення права юридичної особи на справедливий судовий розгляд справи, який мав також вплив на право власності заявника.

Так, Суд вкотре звернув увагу на процедуру внесення протесту як на таку, що не відповідає принципу юридичної визначеності. Також Суд висловив свою стурбованість щодо різних та часто суперечливих підходів до застосування та тлумачення внутрішнього законодавства українськими судовими органами. Врешті-решт, Суд звернув увагу на численні випадки втручання українських органів державної влади найвищого рівня в судове провадження в цій справі.

Суд дійшов висновку, що втручання, з огляду на його зміст та спосіб здійснення, було таким, що суперечило поняттю «безсторонній і незалежний суд» в сенсі статті 6 § 1 Конвенції.

Статтею 6 Конвенції також гарантується право на розгляд справи судом у «розумні строки». Слід відмітити, що у своїй практиці Суд підходив до цієї проблеми дуже індивідуально. Разом із тим, були встановлені певні критерії, в світлі яких слід оцінювати тривалість провадження це: складність справи; поведінка заявника; дії відповідних органів. Ці питання аналізувались судом у справі «Странніков проти України», де Суд дійшов висновку, що тривалість оскаржуваного процесу була надмірною та не відповідала вимозі „розумності строку».

У вказаній справі заявник звернувся до суду з позовом про визнання його засновником підприємства-відповідача та відшкодування моральної шкоди. Судовий процес у справі було розпочато у травні 1995 року. Після розгляду усіх документів, які були йому надані, Суд дійшов висновку, що у справі загальна тривалість оскаржуваного процесу є надмірною та не відповідає вимозі „розумності строку». Суд наголосив, що оскаржуваний процес закінчився 26 січня 2004 року, коли заявнику була виплачена заборгованість. Таким чином, провадження тривало близько 8 років та 8 місяців для 4 інстанцій (включаючи інстанції виконання), тобто близько 6 років та 4 місяців після визнання Україною права особи на подання індивідуальної заяви до Суду.

Справа „Науменко проти України» також розглядалась Судом на предмет „розумності строку» судового розгляду скарг заявниці, що стосувались отримання нею соціальних пільг та пенсії як ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС.

Суд, оцінюючи тривалість провадження у справі заявниці в світлі встановлених своєю практикою критеріїв, дійшов висновку, що поведінка заявниці протягом розгляду справи була належною. Також Суд зазначив, що провадження щодо отримання компенсації було наслідком зменшення розміру пенсії заявниці та позбавлення її пільг, наданих їй як ліквідатору наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. В світлі цих обставин та враховуючи складне фінансове становище заявниці та стан її здоров`я, розгляд справи мав для неї безсумнівно важливе значення. Суд наголосив на тому, що для заявниці було життєвою необхідністю вимагати скорішого вирішення її скарг.

Враховуючи тривалість провадження після 11 вересня 1997 року (5 років, 8 місяців і 1 день), Суд дійшов висновку, що при вирішенні справи заявниці мала місце необґрунтована затримка і у цій справі мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції у тому сенсі, що «цивільні права» заявниці були визначені з порушенням «розумного строку».

Іншого висновку щодо тривалості провадження Суд дійшов у справі „Полтораченко проти України», де заявник скаржився на невиправдано довгу тривалість провадження та несправедливість цього провадження через скасування за протестом голови Верховного суду АРК в порядку нагляду остаточного та обов’язкового рішення, винесеного на його користь.

Оцінюючи тривалість провадження у справі заявника в світлі встановлених своєю практикою критеріїв, Суд зазначив, що предмет судового розгляду не був особливо складним, але передбачав деякі складнощі щодо встановлення суми компенсації, яка підлягала виплаті заявнику. Проте Суд зазначив, що не дивлячись на відкладення справи та скасування в кінцевому порядку остаточного рішення, винесеного на користь заявника, провадження у цілому з безперервним судовим розглядом не перевищило три роки та два місяці. Тому Суд дійшов висновку, що тривалість сама собою не перевищувала таку, яка може вважатися «розумною».

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини щодо України можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві нашої держави або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.

30 березня 2006 року набув чинності Закон України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Зазначений Закон встановлює обов’язкове здійснення юридичної експертизи всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації. Також Законом передбачено здійснення перевірки чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці Суду.

Важливо підкреслити, що відповідно до вказаного Закону суди України при розгляді справ повинні застосовувати Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Враховуючи практичні кроки України на шляху до утвердження верховенства права та останні позитивні тенденції в українському правовому полі, можна сподіватись, що застосування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Суду з прав людини національними органами та судовими інстанціями дозволять у майбутньому уникати констатації Європейським судом порушення Україною положень Конвенції.

Начальник відділу імплементації Конвенції
про захист прав і основних свобод людини
та законотворчої роботи
Національного бюро у справах дотримання
Конвенції про захист прав і основних
свобод людини
Ірена Коваль

СУДОВА ПРАКТИКА

персональний сайт судді Таращанського районного суду Київської області Зінкіна Володимира Івановича

Право на доступ до суду

У розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Водночас, особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.

Перешкоди у доступі до правосуддя можливі як у зв’язку з особливостями національного процесуального законодавства держави, так і через обмеження, передбачені матеріальним правом. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення, про що свідчить практика ЄСПЛ у випадках, коли констатується порушення Конвенції.

Так, з тексту статті 6 Конвенції прямо витікає, що доступність правосуддя є

невід’ємними елементом права на справедливий суд, хоча саме поняття «доступ до суду» у цій статті не вживається.

У 1975 році, під час вирішення справи «Golder проти Сполученого Королівства» (№ 4451/70, рішення від 21 лютого 1975 року) ЄСПЛ вперше дійшов висновку, що сама конструкція статті 6 Конвенції була б безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні за наслідками розгляду цієї справи ЄСПЛ закріпив правило про те, що частина перша статті 6 Конвенції містить у собі невід’ємне право особи на доступ до суду.

Таким чином, стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Як свідчить позиція ЄСПЛ у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу до суду, в тому розумінні, що особі забезпечується можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави відсутні правові чи практичні перешкоди для реалізації цього права.

Водночас, право на доступ до правосуддя не є абсолютним з точки зору його практичного забезпечення. У зазначеній вище справі «Golder проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що вказане право в силу своєї природи вимагає державного регулювання (яке може змінюватися залежно від місця та часу, з урахуванням потреб і ресурсів як суспільства, так і конкретних осіб). Разом з тим, таке врегулювання не повинно завдавати шкоди змісту цього права та конкурувати з іншими правами, встановленими Конвенцією.

Під такими законними обмеженнями ЄСПЛ розглядає передбачені законом строки давності, заходи забезпечення позову, нормативне регулювання права звернення до суду

неповнолітніх та недієздатних або обмежено дієздатних осіб.

Так, у справі «Ashingdane проти Сполученого Королівства» (№ 8225/78, рішення від 28 травня 1985 року) ЄСПЛ зазначив, що якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, суд повинен з’ясувати, чи не порушує встановлене обмеження саму суть цього права, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою.

Зміст права доступу до суду, окрім забезпечення можливості безпосереднього звернення до суду та розгляду і вирішення справи у суді, розуміється ще й в аспекті дотримання додаткових гарантій, пов’язаних з реалізацією цього права.

У цьому аспекті враховується та розглядається забезпечення права на правову допомогу як гарантію ефективного доступу до суду («Airey проти Ірландії», № 6289/73, рішення від 9 жовтня 1979 року); питання судового збору («Urbanek проти Австрії», № 35123/05, рішення від 9 грудня 2010 року); забезпечення доступу до суду обмежено дієздатних осіб («Stanev проти Болгарії», № 36760/06, рішення від 17 січня 2012 року, та «Наталія Михайленко проти України», № 49069/11, рішення від 30 травня 2013 року).

Так, порушення права на захист в контексті частини першої статті 6 Конвенції було

констатовано ЄСПЛ у справі «Чорній проти України» (№ 35227/06, рішення від 16 травня 2013 року) у зв’язку з тим, що право заявника на ефективну підготовку свого захисту було піддано обмеженню, а його право на справедливий суд не було дотримане, оскільки під час підготовки касаційної скарги до Верховного Суду України заявнику не було надано копію ухвали апеляційного суду в його справі, незважаючи на його відповідне клопотання, а Верховний Суд України не розглянув цю ситуацію в ході розгляду його справи в касаційному порядку.

У справі «Stanev проти Болгарії» (§§ 233-245), в які заявник стверджував, що болгарське законодавство не надавало йому можливості звернутись до суду із заявою про поновлення своєї дієздатності, в порушення статті 6 ЄКПЛ, Суд зазначив, що обмеження процесуальних прав людини, навіть тоді, коли особа є лише обмежено дієздатною, може бути виправданим для захисту самої особи, захисту інтересів інших осіб та належного відправлення правосуддя. Тим не менш, важливість здійснення цих прав буде змінюватись в залежності від мети дії, яку зацікавлена особа має намір здійснити в суді. Зокрема, право клопотати перед судом про перегляд рішення щодо оголошення особи недієздатною є одним з найбільш важливих прав зацікавленої особи, оскільки таке провадження, як тільки воно буде розпочате, матиме вирішальне значення для здійснення всіх прав та свобод, які зачіпаються рішенням про оголошення недієздатності, і не в останню чергу для обмежень, які можуть накладатися на свободу особи. Таким чином, Суд дійшов висновку, що це право є одним з основних процесуальних прав для захисту тих осіб, яких було оголошено обмежено дієздатними. Звідси випливає, що такі особи повинні в принципі мати прямий доступ до суду з цього питання. У світлі тенденцій, які намітилися в національному законодавстві держав-членів Ради Європи та відповідних міжнародних документах, Суд у цій справі витлумачив статтю 6 § 1 Конвенції як таку, що в принципі гарантує кожному, кого було оголошено обмежено дієздатним, прямий доступ до суду з метою розгляду питання про поновлення своєї дієздатності.

Подібна справа – «Наталія Михайленко проти України», яка стосувалася відсутності у заявниці можливості безпосередньо вимагати поновлення своєї цивільної дієздатності, що призвело до того, що це питання не розглядалося українськими судами взагалі. ЄСПЛ зазначив, що відсутність судового розгляду цього питання, яка серйозно вплинула на численні аспекти життя заявниці, не можна виправдати легітимними цілями, що лежать в основі обмеження доступу до суду осіб, визнаних недієздатними. Крім того, ЄСПЛ було зазначено, що законодавством України не передбачено гарантій щодо автоматичного періодичного перегляду судами питання поновлення цивільної дієздатності осіб та здійснення нагляду щодо виконання обов’язків з опіки таких осіб. За таких обставин Суд дійшов висновку, що ситуація, в якій опинилася заявниця, призвела до відмови у правосудді щодо можливості забезпечення перегляду її цивільної дієздатності, в порушення пункту 1 статті 6 ЄКПЛ.

Крім того, критеріями доступності правосуддя як вимоги, що є складовою права на справедливий суд, можуть вважатися: відсутність необґрунтованих процесуальних перешкод для звернення до суду за захистом та одержання своєчасного судового захисту; наявність оптимальної системи судових витрат та розвинутих механізмів надання правової допомоги; своєчасне та повне виконання остаточних судових рішень. Дотримання більшості з цих критеріїв забезпечується державою на рівні законодавчої, виконавчої та судової влади. Водночас, безпосередньо на рівень доступу до правосуддя впливає якість роботи самих суддів, їх організаційна та правозастосовна діяльність.

Хоча право доступу до суду є одним з аспектів «права на суд», в справі «Нornsby проти Греції» (№ 18357/91, рішення від 19 березня 1997 року) Суд зазначив, що стаття 6 гарантує не тільки право ініціювати судовий розгляд справи. Складовою частиною статті 6 Конвенції є право на виконання судового рішення, винесеного на користь особи. Так,Суд зазначив:

«…відповідно до прецедентної практики параграф 1 статті 6 захищає право кожного звернутись зі скаргою відносно цивільних прав та обов’язків до суду чи трибуналу; таким чином реалізується право на суд, в якому право на доступ, яке є правом ініціювати процес перед судом в цивільній сфері, становить один з аспектів. Однак право було б примарним, якби національна правова система Договірних Сторін дозволяла остаточне, обов’язкове судове рішення оставляти невиконаним на збиток одній з сторін…Виконання рішення, виданого судом, має бути захищене як складова частина “суду” в цілях статті 6».

Таким чином, складовою частиною доступу до суду є і право на виконання судового рішення, винесеного на користь особи.

Практичність та ефективність доступу до суду. Право доступу до суду має не тільки існувати, але й бути практичним та є ефективним. Просте існування права в законі доступу не є достатнім. Наприклад, воно може бути порушене такими чинниками:

– високою вартістю провадження з огляду на фінансові можливості особи, наприклад, завеликим судовим збором («Kreuz проти Польщі» (№ 1), № 28249/95, рішення від 19 червня 2001 року), хоча в цілому вимога щодо судового збору або прив’язка судового збору до суми позову в цивільних справах не є порушенням доступу до суду («Urbanek проти Австрії»);

– відсутністю правової допомоги. Так, у згаданій вище справі «Аirey проти Ірландії» заявниця не могла сплатити юридичні послуги, а тому по суті була позбавлена доступу до суду, оскільки відповідно до національного порядку не могла сама подати скаргу до суду вищої інстанції у своїй цивільній справі. ЄСПЛ визнав, що для ефективного розгляду справи необхідною була участь юридичного представника, яку не могла оплатити незаможна особа. При цьому ЄСПЛ підкреслив, що в цивільному процесі надання правової допомоги не є абсолютно обов’язковим, як в кримінальному процесі. Однак, на думку Суду, надання такої допомоги є необхідним у випадках, коли особа сама не може представляти свої інтереси або в разі, коли національний закон визнає юридичне представництво обов’язковим;

– існуванням процесуальних перепон, які заважають або зменшують можливості звернення до суду (занадто суворе тлумачення національними судами процесуальної норми (надмірний формалізм), що може позбавити заявників права доступу до суду (Perez deRada Cavanilles проти Іспанії», № 2809095, рішення від 28 жовтня 1998 року) тощо.

Так, незважаючи на наявність законодавчо встановлених «фільтрів» для прийняття звернень до суду (позов, апеляція, касація), занадто формалізований підхід до їх застосування може створювати підстави для встановлення Судом порушення статті 6 Конвенції. Наприклад, у справі «Воловік проти України», № 15123/03, рішення від 6 грудня 2007 року (пп. 55, 57), заявник скаржився на те, що він був незаконно позбавлений права на доступ до суду у зв’язку з неприйняттям його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у провадженні про виплату грошової компенсації.

Встановлюючи порушення частини 1 статті 6 ЄКПЛ, Суд нагадав, що право доступу до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. У цій справі ухвала, якою в передачі апеляційної скарги до вищої інстанції було відмовлено, виглядала занадто формалізованою та не відповідала самій меті розгляду на предмет прийнятності, у зв’язку з чим Суд дійшов висновку, що застосовані засоби не були пропорційні меті.

Відмова від права. Відмова особи від права на звернення до суду часто передбачена в арбітражних застереженнях у контрактах. Відмова, яка має незаперечні переваги для відповідної особи, а також для відправлення правосуддя, не порушує Конвенції («Deweer проти Бельгії», № 6903/75, § 49, рішення від 27 лютого 1980 року). Особи можуть відмовитись від свого права на суд на користь арбітражу, якщо така відмова дозволяється і зроблена вільно та недвозначно («Suda проти Чеської Республіки», №1643/06, §§ 48-49, рішення від 28 жовтня 2010 року).

Заявниці не змогли отримати фотокопії їх медичних документів – Суд розцінив, як порушення права на доступ до суду

60. Заявниці вказували на те, що їм перешкоджали в отриманні ефективного доступу до їхньої медичної документації та в забезпеченні доказів, які містилися в цих документах, шляхом виготовлення фото­копій. володіння копіями документів було важливим для подальшого розгляду справи у порядку цивільного судочинства стосовно можливих вимог про відшкодування шкоди, а також для дотримання принципу тягаря доказування, покладеного на заявниць як позивачів у справі.

61. Копії медичної документації передбачалося використати як осно­ву для формування позиції незалежних експертів у справі та перспектив успішного розгляду цивільних справ за позовами, які виникли б у май­бутньому. Останній елемент був важливим, адже заявниці, які жили за рахунок соціальної допомоги, повинні були б відшкодувати протилежній стороні судові витрати, якщо б суд відмовив у задоволенні їхнього позову.

62. Заявниці вважали, що вони не могли отримати відшкодування шляхом звернення до суду з клопотанням у порядку, передбаченому ст. 78 Цивільного процесуального кодексу про витребування документів як доказів у справі. Вони посилались на ч. 5 ст. 16 Закону «Про охоро­ну здоров’я», яка дозволяла судам отримувати інформацію з медичної документації виключно у формі витягів, а не самих документів чи їх копій. Відтак, національні суди не мали змоги безпосередньо встановити будь-які суперечності в медичній документації заявниць.

64. Суд ще раз наголошує на тому, що право на доступ до суду є невід’ємною складовою гарантій, викладених у ст. 6. Отже кожен може звернутись із заявою, яка стосується його прав та обов’язків, до суду. Якщо такий доступ до суду обмежений нормами відповідного законо­давства або ж у зв’язку з фактичними обставинами, Суд з’ясовуватиме, чи таке обмеження порушувало сутність такого права та, зокрема, чи мало воно законну мету і, відповідно, чи було досягнуто балансу між вжитими заходами та метою, якої треба було досягти (див. Ашінгдан проти Сполученого Королівства, 28 травня 1985 р., § 57, Серія А, № 93).

65. Суд погоджується з аргументами заявниць, які підкреслюють, що перебували в стані непевності щодо власного здоров’я та репродуктив­ного статусу після лікування у двох лікарнях, а також, що отримання відповідних доказів, зокрема, в формі фотокопій, було істотним для оцінки власних позицій у справі з точки зору ефективності реалізації права на відшкодування шкоди шляхом звернення до суду з приводу недоліків лікування.

66. Захист прав особи, згідно зі ст. 6, вимагає, на думку Суду, щоб гарантії цього положення були поширені на осіб, які, подібно до заявниць, фактично висувають вимоги цивільно-правового характеру, проте вва­жають, що очевидна ситуація, яка випливає із законодавчих положень, перешкоджає їм ефективно реалізовувати своє право на відшкодування шкоди шляхом звернення до суду, або ж вважають, що отримати таке відшкодування буде важко, не аргументуючи свою позицію.

67. Встановлене законом і чинне на той час обмеження виготовлення копій медичної документації не позбавляло заявниць можливості по­дати цивільний позов на основі інформації, яка була отримана під час ознайомлення з цими документами. Однак Суд вважає, що обмеження, закріплене у ч. 6 ст. 16 Закону «Про охорону здоров’я» 1994 р. було неспіврозмінним з можливістю заявниць належно обґрунтувати свої вимоги. Вирішальним для з’ясування фактичних обставин їхніх справ заявниці вважали саме оригінали документів, зміст яких не міг бути відтворений вручну та який, відповідно до згаданого положення, не міг бути відомим ні заявницям, ні суду (порівняйте у цьому контексті справу МкГінлі та Еган проти Сполученого Королівства).

68. Досліджуючи обставини справи з точки зору ст. 8 Конвенції, Суд не знайшов достатніх аргументів, які б виправдовували перешкоджання заявницям в отриманні копій їхньої медичної документації. З цих же причин таке обмеження не можна вважати сумісним із ефективною реалізацією заявницями свого права на доступ до суду

69.Отже, було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції.

відсутність остаточного рішення – порушення права на доступ до суду

30. Суд знову повторює, що неможливо припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995 004 ) детально описував процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і водночас не гарантував сторонам, що спір щодо їх прав та обов’язків цивільного характеру буде остаточно вирішено (див. “Мултіплекс проти Хорватії” (Миікіріех V. Сгоакіа), N 58112/00, п. 45, 10 липня 2003 року; “Кутіч проти Хорватії” (Кикіс V. Сгоакіа), N 48778/99, п. 25, ЕСИК. 2002-11, та “Сухорубченко проти Росії” (ЗиккогиЬсЬепко V. Риззіа), N 69315/01, п. 43, 10 лютого 2005 року).

Смотрите еще:

  • Закон от 15 апреля 1993 г Закон РФ от 15 апреля 1993 г. N 4804-I "О вывозе и ввозе культурных ценностей" (с изменениями и дополнениями) Закон РФ от 15 апреля 1993 г. N 4804-I"О вывозе и ввозе культурных ценностей" С изменениями и дополнениями от: 2 ноября 2004 г., […]
  • Закон и порядок 24 Организация ООО "ЗАКОН И ПОРЯДОК 24" Состоит в реестре субъектов малого и среднего предпринимательства: с 10.12.2016 как микропредприятие Специальные налоговые режимы: упрощенная система налогообложения (УСН) Юридический адрес: 127282, […]
  • Какие надо собрать документы для оформления пенсии Какие нужны документы для оформления пенсии по старости? Законодательство РФ предусматривает три различных вида пенсий по старости (п. 1 ст. 3 Закона от 28.12.2013 N 400-ФЗ; п. п. 3, 6 ст. 5, пп. 5, 8 п. 1 ст. 4 Закона от 15.12.2001 N […]
  • Решения судов по ст 213 ук рф Дата опубликования: 13 июня 2012 г. Верховный Суд Республики Башкортостан г. Уфа. 7 июня 2012 года. Судебная коллегия по уголовным делам Верховного Суда Республики Башкортостан в составе: председательствующего Габитова Р.Х. судей Скорина […]
  • Создание на руси первого письменного свода законов "Русская Правда – древнейший письменный свод законов Руси" (6-й класс) Цели урока: познакомить учащихся с Русской Правдой как с древнейшим письменным законом на Руси, а также как с ценнейшим историческим источником сведений о […]
  • Средства субсидии на финансовое обеспечение Письмо Минфина России от 17 ноября 2017 г. N 02-09-06/76308 О квалификации нарушения, связанного с направлением бюджетным учреждением средств на оплату работ по проведению аудита бухгалтерской (финансовой) отчетности за счет средств […]
  • Сиделки для детей с проживанием Сиделки для детей с проживанием 21.08.2018 09:15 Частные услуги Гуру Apr 6 2018, 15:23 Телефон: ‎ 8 906 382 14 77 (Фаина)- Предлагаю услуги сиделки (в доме,в стационаре,с проживанием);- женщина 50л аккуратная,чистоплотная,без […]
  • Днр министерство здравоохранения приказы МИНИСТЕРСТВО ЗДРАВООХРАНЕНИЯ ДОНЕЦКОЙ НАРОДНОЙ РЕСПУБЛИКИ Последние документы Министерство здравоохранения ДНР приглашает к участию 14-15 ноября в Международном медицинском форуме Донбасса «Наука побеждать…болезнь» медицинскую […]